Ченстохова

Чи можу я сказати, що до Ченстохови варто поїхати? Мабуть ні. До Ченстохови потрібно дійти. Коли я йшла туди із пішою прощею із Згожельца, я, мабуть, до кінця не розуміла весь символізм і потрібність цієї дороги. Ти йдеш пішки в далеку дорогу із незнайомими людьми. Ти вчишся довіряти людям, котрих бачиш вперше. У тебе немає вибору, адже ці люди довіряють тобі, впускаючи у свою фортецю, в свій дім. Ти зближуєшся із людьми, котрі йдуть поряд, вони, в свою чергу, стають відкритішими для тебе. Ти вчишся спілкуватися, навіть не в тому справа, що чужою мовою, хоча в тому також. Ця мова жила десь глибоко всередині невивчена, хоча така знайома. Мова, котрою розмовляли мої прабабусі. І от, у мене з’явився шанс її вивчити. Я не вчу її як іноземну, я вчу її винятково на відчуттях, куштую слова на смак. Іноді приємні, іноді шерсткі,  знайомі… А ще я вчусь спілкуватись із незнайомими людьми, з якими, здається, немає спільних тем. Проте я намагаюсь і теми знаходяться.

Я стаю ближчою із цими людьми, вже тому, що ділю із ними щоденний харч і тимчасовий дах над головою. За декілька днів мені здається, що я знаю цих людей все життя. Я бачу як вони їдять, хто вперто чекає вегетаріанських харчів, хто турботливо спершу наповнює тарілку товариша, як миють посуд, як дрімають на відправах, як довго вкладаються спати і як важко прокидаються вранці. Ми маємо багато спільних недоліків. Для мене, також, ранкове прокидання о 7:00 стає справжнім випробуванням.

У нас, майже зовсім, зникає відчуття особистого простору. Його немає. Скрізь, де б ти не був, поряд із тобою купа людей. І не важливо спиш ти, обідаєш чи вмиваєшся. Ти відчуваєш чиюсь присутність в метрі, в декількох сантиметрах, або за дверима. І ти до цього звикаєш. Навіть молимось ми всі разом, вголос. Кожен говорить про те, що його турбує, або про кого він турбується. І ми молимось за зовсім незнайомих людей. За маму, за брата, або приятеля. А після молитви ми обіймаємось і бажаєм одні одним миру.

День, коли ми підіймаємось на Ясну Гуру стає, насправді, святковим. Люди, до яких ти вже звик, стають якимись іншими, урочистими, святковими. І всі готуються до зустрічі з Богоматір’ю  по-своєму. Хтось вдягає святкову сорочку, хтось плете вінок, хтось згадує про що хотів просити у цей особливий день.

В самому храмі, попри те, що навколо величезний натовп, зберігається відчуття святині, тут ніхто не забуває куди він прийшов і в який день. Люди моляться до Богородиці, пишуть записки із проханнями, сподіваються, що молитви будуть почуті.

Цей шлях потрібно було пройти. Він вчив терпінню до інших, таких різних галасливих, мовчазних, веселих, до ближніх. Він вчив спілкуванню. Допомагав віднайти іншого себе, забуті мрії, загублені сподівання. На цьому шляху кожен знайшов щось своє, може не те, що хотів, але, безумовно, те, чого потребував.

Фото www.google.com.uachenstohova14

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *