Автостопом в Закарпаття

Зібрались ми якось із товаришами поїхати на травневі вихідні в Закарпаття. Бажаючих було, спершу, багато. Друзі сприйняли нашу ідею з ентузіазмом. Проте, як прийшлось до діла, залишились найстійкіші – я, Іра, Михась та Андрій.

Потрібно зазначити, що дорога нам якось відразу не стелилась. Потрібно було про це здогадатись, коли на вокзалі нам повідомили, що потяги в зазначеному напрямку не поїдуть – масштабна аварія на залізниці. Але повертатись в теплі ліжка (що було б логічним) ми не збирались і дружно подались на автовокзал. Після довгих прирікань з касирами та кросів з рюкзаком, Михась врешті заявив, що автобус він знайшов! «Тільки не звертайте увагу, що він нас довезе до половини шляху. Там одразу знайдем якусь маршрутку»

Я, звісно, погодилась. Дуже вже не хотілось залишатись святкувати День Львова з оскаженілим натовпом гостей міста.

Картина «На трасі» ентузіазму не викликала. Падав дощ, при температурі +10, не найкраща розвага. Неподалік від нас, в очікуванні автобуса, мокла зневірена бабуся. Давно вже, видно, мокла. І ми із допомогою більшості, прийняли рішення постопити. Іра з жахом відключилась від реальності. Отже мені довелось піднімати руку та час від часу посміхатись, ніби дощ мені й не надокучає. Михась 15 хвилин натхненно демонстрував готовність танцювати під дощем, а потім впав духом, насуплено поглядав на дорогу і ненавидів усіх водіїв, що невблаганно залишали нас мокнути.

Я вже мала невеликий досвід автостопу та добре розуміла, що у нас чотирьох шанси невблаганно крутяться біля нуля. А якщо врахувати Михасів далеко не доброзичливий настрій, шанси падали ще нижче. Далі духом впала я і ми з Ірою відправили Михася та Андрія мокнути до бабці на зупинку і вдавати, що вони нас і не знають зовсім.

Наші справи пішли вгору. За хвилин 5 біля нас зупинився старенький КАМАЗ і виявилось, що прямує він туди, куди й потрібно. Іра вже дряпалась кабіну, а я згадала про Михася: «А ще двох візьмете?»,- на всякий випадок спитала я. Водій подумав, що йдеться про мене та Іру і сказав, що ніяких проблем. Мокрому та злющому Михасеві він якось не дуже зрадів. А коли побачив Андрія, тільки дива виховання втримали його від спокуси виставити нашу компанію там, де нам і місце – під дощ. Михась сів Андрієві на коліна, а водій тільки важко зітхнув і рушив з місця.

Коли ми піднімались під гору, серце у мене завмирало, я боялась, що машина просто розвалиться і нам доведеться стопити знову. Підйом ми успішно здолали, ми з Ірою взялись розважати водія бесідою, щоб він забув, що ми мало не стоячі місця собі влаштували. Ми успішно дивом оминули пост ДАІ та дістались до місця відпочинку. Хоч сам відпочинок був не в радість. Ми з Ірою застудились і відпочивали переважно в номері. Отже винесена мораль: якщо відразу щось не складається, краще залишатись вдома.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *